На Захід та в ЄС: три історії евакуації айтішників з Харкова

Кількість працівників EPAM у Західних регіонах України збільшилася на кілька тисяч, а кількість фахівців з українських офісів компанії за кордоном зросла більш ніж на тисячу.

У матеріалі Highload співробітники EPAM розповідають про свій досвід евакуації з Харкова.

«Виїхав, коли був упевнений, що на будь-якому пункті маршруту я матиму запасний план»

Володимир Осьмак, Software Engineering Team Leader

За кілька тижнів до початку війни я зібрав «тривожний рюкзак». Після перших вибухів 24 лютого думав виїхати одразу, але вирішив трохи перечекати, щоб не потрапити у затори через паніку. У мене було достатньо води, їжі та грошей, і я сподівався, що все налагодиться.

Я відслідковував новини і виїхав із Харкова на захід, коли був упевнений, що на будь-якому пункті маршруту я матиму запасний план — шелтери компанії чи знайомі.

Рано-вранці 27 лютого я вийшов зі своєї квартири. Викликати таксі не вдалося, тому я спіймав попутку до вокзалу. Дорогою ми також забрали ще одну пасажирку — студентку з Марокко, з якою вирішили поки що діяти разом.

На вокзалі ми зрозуміли, що сісти на поїзд буде складно. Тому вирішили прямувати на Холодну гору (спальний район на околиці Харкова, до якого можна дійти з вокзалу пішки). Там ми сіли на евакуаційний автобус до Полтави, а звідти виїхали до Львова.

Я взяв на себе обов’язки координатора автобуса: тримав зв’язок із організаторами, передавав інформацію водіям та пасажирам. У Львові студентка з Марокко вирушила на кордон із Польщею, а я — до Івано-Франківської області, де і перебуваю з вечора понеділка, 28 лютого.

Загалом дорога зайняла близько 38 години. Щоб виїхати з Харкова та сісти на автобус, знадобилося 4 години. До Львова ми їхали майже добу. Ще 10 годин я витратив на дорогу до Івано-Франківської області. За цей час я спав близько трьох годин.

У робочому режимі я з 1 березня. Окрім роботи, іноді допомагаю локальним волонтерським ініціативам.

Поради щодо евакуації:

• брати мінімум одягу, всі документи, заряджені пристрої та акумулятори під них;
• розробляти плани B і C, якщо доведеться зупинятися на півдороги — варіанти, де зупинитись, гарячі лінії;
• пам’ятати про комендантську годину: вона може відрізнятися від міста до міста;
• брати з собою достатньо води та їжі, яка не зіпсується швидко.

«Їхали 20 годин, зараз це дуже швидко»

Дмитро Ковтун, Lead Software Engineer

У Харкові я мешкав у центрі міста. Хоча стежив за новинами, у перші дні війни чув вибухи дуже віддалено. Все змінилося 1 березня, коли ракети потрапили в центр і мій будинок здригнувся. Тоді я зрозумів, що треба йти в сховище, а потім збирати речі.

Наступного дня, одразу після завершення комендантської години, я взяв таксі і вирушив на вокзал.

Щоб сісти на потяг до Львова, знадобилося близько трьох годин. І якщо до Полтави ми їхали з відносним комфортом (можна було сісти на підлозі та витягнути ноги), то потім потрібно було стояти в одній позі протягом 15 годин. Загалом ми доїхали до Львова за 20 годин. Зараз це дуже швидко.

На вокзалі у Львові мене зустрів волонтер із EPAM: допомогла заявка, яку я залишив на корпоративній гарячій лінії. Я приїхав до місцевого офісу, а наступного дня мені запропонували номер у готелі. Я житиму тут близько тижня: працюватиму, допомагатиму близьким і команді і вирішуватиму, що робитиму далі.

«Мій досвід показує, що волонтерський рух працює чудово»

Катерина Здор, старша менеджерка відділу рекрутингу

Першого дня війни я прокинулася від вибухів. Поїхати на своїй машині хотіла одразу, вже навіть взяла свою валізу та забрала маму, подругу та собаку. Але на виїзді з Харкова у бік Києва ми потрапили у затор, тож повернулися до квартири.

Через кілька годин ми все ж таки вирішили, що треба їхати. Цього разу обрали трасу у бік Кременчука. До туди доїхали за один день, увечері зупинилися в готелі, а вранці виїхали на Західну Україну.

На щастя, тоді труднощів із паливом не було.

Другого вечора ми провели в селі під Кам’янцем-Подільським. Будинок знайшли завдяки волонтерам: господарі не лише дали нам переночувати, а й нагодували.

На третій день ми поїхали до Ужгорода. Цей відрізок шляху був найважчим: ми стояли у пробках, проходили блок-пости. На перевалі провели 6 годин, але все ж таки доїхати до міста встигли. Там нас зустріли волонтери та поселили в кімнаті в будинку на околиці міста.

Вранці сусіди розповіли, де найкраще перейти кордон. 27 лютого о 8-й ранку ми вже були на пункті пропуску в Угорщину Косіно — п’ять осіб (до нас на Західній Україні приєдналися батьки моєї подруги) та собака.

Кордон пройшли швидко: моя машина була 20 у черзі. На місці придбали зелену картку для машини, заповнили документи на собаку. Самі пройшли з внутрішніми українськими паспортами.

У Європі нас зустріли польські волонтери. Батьки подруги сіли в їхню машину, ми поїхали моїм авто. За 6 годин дісталися Кракова. Там збиралися зупинитися у квартирі через Airbnb, але пощастило через знайомих знайти квартиру у польському селі. Платимо зараз лише за комунальні послуги.

Тут багато україномовних та російськомовних — це допомагає адаптуватися моїй мамі, яка не знає англійської. Усі місцеві дуже доброзичливі. Польський офіс EPAM також допомагає.

Мій досвід показує, що волонтерський рух зараз працює чудово. Всю допомогу ми знаходили через EPAM, через інші IT-компанії, локальні паблики, чати, незалежних волонтерів. Зараз намагаємось відповідати тим самим.

Найближчим часом я планую залишатись у ЄС, але не обов’язково у Польщі. Бути біженкою не планую, швидше за все скористаюся механізмом тимчасового захисту, який пропонує Європа.