R&D на війні

Коли я йшов до війська то мав план — зробити біля підрозділу R&D відділ, який буде розробляти, впроваджувати та масштабувати технічні рішення.

Мені здавалося, що армії не вистачає технічно компетентних людей які могли б адекватно оцінювати нові та існуючі продукти, модернізувати їх, розробляти свої.

Головна перепона для цивільного спеціаліста або команди — це ускладнений доступ до тестування своїх рішень (як на полігонах, так і в бойових умовах) та несерйозне ставлення з боку військових.

Здавалося, що зсередини можна робити все значно ефективніше.

На ділі виявилося що не все так просто. Я є сильним прихильником однозадачності, і робити декілька речей одночасно мені просто складно. Коли ти воюєш, то це займає увесь час. По поверненню з бойової задачі хочеться не займатися дослідженнями, а просто відпочити. Але й відпочити не дуже виходить, бо вже потрібно готуватися до наступного «спрінту» і привести до ладу хоч те обладнання що вже є.

Концепцію «шкури в грі» реалізувати досить складно — якщо ти щось крутиш, то в тебе немає часу на війну, а якщо ти на війні — то немає часу крутити. Можна спробувати якось розтягувати ці періоди так, щоб за період між війною можна було зробити щось путнє, але на ділі мені це не вдалося, і навряд чи вдасться.

Великі бригади та підрозділи вже давно це зрозуміли, тому мають команди фактично тилових спеціалістів, які й займаються всіма розробками. І хоч це не зовсім «шкура в грі», але вже значно краще ніж Т- або Ш-шейпед фулстек стрілець.

Коли ти на війні, то хочеться мати 100% надійне рішення, з яким приїхав, розклався, відпрацював, поїхав, а якщо шось не так, то не фіксиш сам, а відправляєш виробнику. На цікаві досліди абсолютно немає часу, можливості та бажання.

Разом з тим твердо переконаний, що інженер, який щось розробив, повинен випробувати власноруч свій виріб в бою. Інакше не рахується.

Цей текст взято з особистого блогу після отримання дозволу автора.