«Звести основні причини можна до таких: жінки та/або гроші»: чому айтівці повертаються з Європи

Особливості професії вже багато років дарують українським айтівцям мобільність: багато хто жил на заході Європи до початку повномасштабної війни, багато хто виїхав туди після (всупереч усім заборонам). Але також багато айтівців повертаються на батьківщину. Чому — спробував розібратися QA Engineer в Luxoft Юрій Паламарчук на форумі DOU. 

Highload вибрав головне з топіка.

Айтівці «приречені» на переїзд

В IT-сфері фахівцю переїхати в іншу країну простіше, ніж будь-кому. У той час, як для багатьох українців складністю стає проста купівля квитка на літак (не копійку коштує), айтівці звикли до багатьох «плюшок» роботи та сприймають їх як даність: компенсація квитка, допомога в оренді житла та «підйомні» на перший час від компанії.

Айтівець може працювати в будь-якій точці світу, і для цього йому не потрібно нічого, крім голови, інтернету та «заліза», чого не скажеш про лікарів, юристів, пожежників, поліцейських і навіть пекарів. Також є психокультурний фактор: більшість айтівців за обов’язком служби багато обертаються в англомовному середовищі з усіма властивими йому культурними особливостями на кшталт сучасних західних трендів — бодіпозитив, захист прав ЛГБТК+, легалізація марихуани, боротьби із заклятими колонізаторами (вірніше, з їхніми пам’ятниками ) і так далі. Після переїзду це не видається «диким» і люди інтегруються у суспільство набагато легше.

І вишенька на тортику — це психологічні особливості нашого айтівця, оскільки багато хто стає програмістами в Україні не від хорошого життя, а з бажання здобути мобільну професію з гарною зарплатою. Так, є ще айтівці з тих, кого буллили в школі, і «вписки» їм заміняли посиденьки за комп’ютером — нулі та одиниці здавалися приємнішими за однолітків, а також є айтівці просто з любителів «поботанити».

Усі перелічені типи айтівців, незалежно від їхнього професійного походження, на думку Юрія, це кандидати на переїзд. Хтось одразу переїжджає з кінцями, хтось на «зимівлю», а хтось на рік-другий «на розвідку». Одні залишаються, інші повертаються.

Хто не повернувся

Насамперед це категорія старожилів, яким світ кодингу близький з дитинства. Їм майже не потрібен соціум — постійне спілкування, інтеграція у суспільство, близькі друзі, любовні партнери. Коли робочий день добігає кінця, вони відкривають блоги, форуми, пет-проекти та інше. Таку людину пересади разом із комп’ютером у будь-яку іншу країну — вона й не помітить різниці.  

Друга категорія — ті, кому вдалося досягти кар’єрних висот такого рівня, що в Україні для них не знайшлося б відповідних вакансій (ну не підеш же на місцеву «галеру» після 5 років у Google?). Також не повернулося багато сімейних — насамперед заради дітей, та єврооптимісти. Що в українця викличе роздратування, для них: «вузькі дороги — це зручно, зате я не засну за кермом»; «я плачу величезні податки, зате бачу, куди вони йдуть», «у Європі всі багаті, тому не купують собі житло чи авто» та «у Європі багато хто переміщується на велосипедах (навіть за мінусової температури!) не через дорожнечу громадського транспорту , а через свою ексклюзивну європейську екологічність».

Ще одна категорія — ті, хто не повернувся через стагнацію ринку IT і складність у пошуках роботи, не кажучи вже про туманні перспективи розвитку IT в нинішніх умовах.

До цього можна додати страх за власне життя, у деяких — відсутність сенсу повертатися через зруйноване бомбуванням житло. І це зрозумілі причини не повертатися до країни, де триває війна.

Але навіщо тоді повертаються до України?

Насамперед, на думку Юрія, повертається група «соціальних золотошукачів», які пішли в IT із практичних міркувань — адже працювати тут вигідно! Такі люди звикли до насиченого соціального життя, ходити по ресторанах, замовляти суші, не турбуватися про вартість бензину чи утримання авто, звикли до легкості буття айтівця в українських мегаполісах. Тому європейська замкнутість, відсутність родичів і друзів поруч, купа обмежень, дорожнеча, провінціалізм у вигляді закриття магазинів о 20:00 або по неділях, а також побутові складнощі на рівному місці сприймаються як суттєвий недолік.

Українці звикли до передового онлайн-банкінгу, швидкої та досить ефективної медицини, коли можна легко взяти лікарняний або обстежитися без напрямків лікаря, до просунутої та доступної стоматології. Не звикли чекати тижнями, поки прийде майстер, щоб підключити інтернет (як це буває в Німеччині), звикли до дешевого та швидкісного інтернету, якому позаздрив би сам Ілон Маск. Звикли стригтися у будь-який зручний день та час, а не молитися на рідкісну відкриту в суботу до 16:00 перукарню. Звикли до розвиненої інфраструктури, що дозволяє в радіусі кількох сотень метрів від будинку закрити всі свої базові потреби, чи це купівля клею «Момент», точила для ножа або встановлення заклепки на «бананку». Звикли до «Нової Пошти», яка працює на порядок якісніше та швидше, ніж, скажімо, пошта Іспанії. Наче дрібниця, але в Україні на кожному розі можна зробити собі епіляцію/манікюр-педикюр/стрижку чи мелірування екстра-класу за сотні гривень, а не євро.

Якоїсь миті українці розуміють, що краще нехай буде неусміхнене, зате чесне вітання нашої продавчині рідною мовою, ніж ввічливе австрійське «Grüß Gott!» з натягнутою посмішкою. Наскільки цінною є можливість побачитися з рідними та близькими будь-якого дня — розкіш, яку не купиш ні за які айтішні гроші Європи чи США. Що можливість знайти собі симпатичну дівчину чи дружину — це норма, а «бодіпозитив» поряд із неголеними ногами та пахвами — не норма, ділиться спостереженнями Юрій. І, звичайно, багато айтівців не хочуть кидати свою країну в такі важливі історичні часи.

Підсумувавши та сильно спростивши, а також відкинувши ідеологічно-патріотичні мотиви, автор вважає, що можна звести основні причини для повернення в Україну до таких: жінки та/або гроші. Хоча, ясна річ, це далеко не єдині причини.

Що кажуть айтівці

Допис зібрав понад півсотні коментарів, і більшість айтівців не погодилися з думкою автора. Ось контраргументи:

Також автора звинуватили в тому, що він стереотипно поділив айтівців за категоріями.